Революція на граніті - Михайло Свистович: Ми були циніками, які загинули б заради ідеї

Далі серію інтерв'ю #НаГраніті продовжить Альона Вишницька. Вона поспілкувалась у вересні 2013 року з Михайлом Свистовичем. З її дозволу викладаю повністю увесь текст спілкування :)

 

Початок акції, на якій Михайла ше не було ))) Знайомився з майбутнею тещею))

Михайло Свистович, громадянський активіст, редактор сайту «Майдан», розказав Молодіжній інформаційній спільноті «Сіль» про секрети Революції на граніті, передумови та наслідки наймасштабнішої студентської акції.

А ось і Свистович :)

 

- З чого взагалі починалась Революція? І коли Ви пристали до голодувальників?

- Я голодував не від початку, але до кінця: з 9 по 17 жовтня, тобто дев’ять днів. Про голодування знав ще з першого дня, з виникнення ідеї. Бачив, як все готувалося. Але вважав, що це – не вчасно.

Якщо бути відвертим, голодування, яке було родзинкою Революцї, ми сплагіатили в болгар. Наші львів’яни поїхали по комсомольській путівці до Болгарії (у Львові тоді всі поголовно вже були антикомсомольцями, і вони успішно захопили у себе комсомольські організації, використовуючи їхні ресурси й можливості для боротьби проти справ комуністичного союзу молоді). А там саме було голодування проти болгарського президента. Я не хотів приставати до цієї акції, бо болгар тоді спіткала зовсім інша ситуація: 45 на 55. А голодування – це така штука, яку можна використати лише один раз. Потім до нього звикають, і воно вже так ефективно не працює. Але поки у нас це було ще невідомим, всі розуміли – буде шок. Насправді голодування – дуже потужний інструмент. І використовувати його зараз, як я думав, було зарано, бо, фактично, ми мали тоді ситуацію 25 на 75, тобто 25 % – за незалежність, а 75 % – за Радянський Союз.

І на мою думку, актуально було би починати таку акцію, коли в нас теж складеться ситуація хоча б 40 на 60 – щоб дотиснути. А тому чомусь здавалось, що голодування провалиться, і вирішив участі у ньому не брати, тому і поїхав знайомитися зі своєю майбутньою тещею. Чесно, навіть не знав, що відбувається там, у Києві, бо ж інтернету й мобільних телефонів тоді не ще не винайшли. На четвертий день голодування показали по телевізору, я побачив, як мої товариші сидять без їжі, як їм погано під дощем і холодом, і ніхто на них особливої уваги не звертає, а я тут п’ю, їм домашні ковбаси… Ніби-то й прогноз мій збувався, що нічого не вийде, але сумління гризло. І ми з майбутньою дружиною зібралися та й повернулися до Києва. Зробив я це виключно із солідарності. Вважав, це неправильним, але, оскільки воно вже почалося, то мені було незручно, що мої товариші голодують, а я тут сиджу та напихаю живіт.

Подальші події  показали, що я не мав рації. Потім все змінилось, голодування стало центральною подією, і взагалі без цього не з’явилася б незалежна України. Тоді мав бути підписаний союзний договір, який зробив би вихід республіки зі складу СРСР фактично неможливим. На той момент в Конституції було просто вказано, що кожна республіка має право вийти зі складу СРСР. А в цьому новому союзному договорі був прописаний настільки складний механізм, що практично здійснити вихід було неможливо, якщо б центральна влада захотіла цьому завадити. Тому уникнення Україною нового союзного договору було головною нашою вимогою.

Завдяки голодуванню ми таки досягли цього – Україна договір не підписала. А ще влада стала нас боятися. Коли влітку 1991 року на порядку денному знову постало питання нового союзного договору, то Верховна Рада відразу зняла його, як тільки ми під’їхали  до її будинку зі складеними наметами.

Загалом було 5 вимог:

1. непідписання союзного договору,

2. проходження українцями строкової військової служби за межами України,

3. дострокові вибори Верховної Ради з наданням права партіям висувати своїх кандидатів,

4. націоналізація майна Компартії і комсомолу,

5. відставка прем’єр-міністра.

Ще була 6 умова: закриття Чорнобильської АЕС, але ця думка виникла вже під час самого голодування, і періодично то з’являлася, то зникала.

Вимога відставки Масола була тільки тому, що наші, які в Болгарії, сплутали президента з прем’єр-міністром. Приїхали і розповіли всім, що то прем’єр-міністра відставили. І це було внесено до вимог тими ж львів’янами. А підхід був таким: ми не можемо піти переможеними, це здемотивує народ. Тож маємо або вмерти, або досягти хоча б чогось, наприклад, відставки прем’єра, який тоді мало що вирішував, - це найбільш, здавалося, реально. Всі інші вимоги уявлялися якимись фантастичними.

- Як всі поставилися до того, що Кравчук став президентом?

- Погано, як іще. Але такі настрої були у народу. Всі чудово розуміли, що Кравчук виграє вибори. Навіть в багатьох українських організаціях не всі підтримали Чорновола - хтось Лук’яненка, хтось Юхновського. Народ був тоді налаштований у більшості прокомуністично. І, голосуючи за незалежність, багацько хто з населення ставив галочку насправді за ковбасу. В Україні життя було кращим, ніж в цілому в СРСР, тож люди вважали, що заживемо ще краще, коли припинимо годувати інші республіки.

- Чому в 1991 році не відбулися вибори до Верховної Ради?

- Тому що наші депутати, в т.ч. опозиційні, настільки вже звикли бути депутатами, що не хотіли позбуватись цих посад. Адже мало хто мав певність, що його знову оберуть (а вибори тоді були виключно за мажоритарними округами). Врешті-решт обрання народних представників таки пройшло достроково, але аж у 1994 році.

- Ви голодували 9 днів. Як Ви себе почували в цей час, чи були проблеми зі здоров’ям?

- Зі здоров’ям там у всіх було кепсько. Але особливо погано було товстим. Я тоді мав худий склад тіла, важив 72 кг при зрості 182 см. Товсті довго не витримували. Худі трималися краще. Голодувати восени на Майдані – це зовсім не лікувальні «вани». По-перше, було досить таки холодно. От був такий Дмитро Мороз, який протримався без їжі усі 16 днів, але на ніч ходив додому. Він виглядав набагато краще, ніж ті, які голодували вдвічі менше, але на Майдані. Це при тому, що умови були хороші: у всіх були ковдри, матраци, розкладачки, спальники, ватники, светри, теплі шкарпетки... Але все-одно, коли ти цілодобово на радіаційному граніті та холодному повітрі – здоров’я різко погіршується.

По-друге, багато хто нервував, бо перед цим в Китаї танками подавили студентів-голодувальників на площі Тяньаньминь. І нам постійно казали, що з нами буде те саме. До нас приходили КГБісти і говорили, що довго терпіти не будуть – усіх танками попереїжджають. Навіть намагалися нацькувати афганців, які мітингували за свої права (їм обіцяли виконати їхні вимоги, якщо вони нас розженуть, але врешті решт вони до нас приєднались, бо і у наших колах були афганці). Тому ми постійно очікували якийсь напад. Ми були готові до всього. До того ж, на нервах ти перебуваєш весь час, коли тебе мало хто підтримує (спочатку народ не дуже був на нашому боці). І ти не знаєш, як все складеться, увесь час переслідують думки про смерть.

На шостий день мого голодування нам типу підкинули вибухівку. Ми вийшли за межі табору, а коли міліція закінчила перевірку, було вже темно й навести порядок у нашому наметі, щоб лягти спати, було нереально. І ми пішли ночувати до захопленого нашими Червоного корпусу університету. Після ночі в теплому приміщенні на звичайному паркеті, нічого не стелячи й нічим не накриваючись (про це не подумали, коли йшли туди), у мене додалося стільки сил, що я відчув, ніби знову на світ народився.

Але повернімося до голодування. Всі знали, що у цей процес треба входити поступово. Проте майже ніхто цього не зробив. І потім у всіх почалися проблеми: завороти кишок, внутрішня інтоксикація організму. Всіх забрала швидка. Бо входити у голодування – це, по суті, напівголодування. Але шкода голодувати ще до самого голодування. Ми, зокрема, приєднуючись до акції, закатали у переддень велику п’янку, аби наїстися, напитися. Раптом це останній раз в житті? Ми знали, що під час голодування потрібно пити теплу воду. Але на третій день цього вже ніхто не робив, бо від неї вже нудило. Тому пили холодну воду. На шостий день нудило вже й від холодної. Тоді з’являється присмак оцту в роті – організм починає спалювати жири. Також цукор і тиск у всіх падав. От виходила більшість з голодування практично за правилами. Але не всі. І їх теж забирала швидка, а вони все одно верталися.

- Чи були Ви відповідальні за щось на голодуванні (скажімо, в наметовому містечку)?

- В наметовому містечку у нас був розподіл праці. Були власне голодуючі (з білими пов’язками), охорона, яка не голодувала (чорні пов’язки) і обслуга (сині пов’язки), яка теж не голодувала (вона відповідала за весь побут наметового містечка).

Ми не сиділи і не лежали на Майдані постійно. Ми ходили по університетах, по заводах, піднімали народ. В останній день голодування я завітав до заводу «Буревісник». У нас були такі мобільні групи, які їздили по підприємствах. Я був керівником однієї з них. Олег Кузан каже: «Ваша група може під’їхати на «Буревісник»? Там домовились з профкомом, що зберуть людей на зустріч з нами». Дорога туди займала десь півтори години з тодішнім громадським транспортом. Приїхали на збори колективу заводу. Нас посадили за стіл, поставили воду у трилітрових банках (зустріч тривала години три, і за цей час свою банку я всю спорожнив). У залі в перших рядах сіли комуністи з парткому заводу. Деякі навмисно їли дуже смачні канапки з ковбасою, баликами, ікрою. Періодично  пропонували нам. Це щоб вивести з рівноваги. Вони сперечалися з нами, але ми все-одно загітували робітників на страйк, приїхали щасливі назад і побачили натовп значно щасливіших за нас людей. Виявилось, що ми щойно перемогли. От тільки підбили людей на страйк, а тут – перемога.

Більшість з нас знало, що нікуди ми не підемо, що тут загинемо. Половина з тих, хто голодував, протрималися до кінця.

Коли голодуєш, голова стає порожня. Я взяв із собою всілякі книжки, газети, економічні програми, щоб вчитись. Проте це досить складно, навіть коли ти нічого не робиш, а просто лежиш, то, поки прочитав речення до кінця, початок вже забув.

-              Чи змінювалося ставлення народу до голодувальників впродовж цих 16 днів?

-              Так. Спочатку це було зацікавлення, здивування. Тоді була дуже ефективна всеохопна радянська пропаганда, яка показувала, як голодують і страйкують на Заході. Тому всі знали, що відмовляються від їжі тільки хороші люди. Погані – ні. Тому до голодування радянський народ поставився добре. Всі нас шкодували, але підтримувати мало хто поспішав. Більшість нам вірили, але не могли отямитись. Бо голодування не на Заході, а в СРСР – і це шок. Тому потрібно було робити якісь радикальні дії: ходити по університетах, заходити в аудиторії під час лекцій з мегафонами, закликати до страйку.  І народ поступово розкачувався. Голодування перемогло тому, що передстрайкову готовність оголосили підприємства. А це вже було дуже серйозно. Страйки мали початися наступного дня.

А знаєте, молодь швидше реагувала, бо голодували їхні друзі, однолітки. Молоді люди в принципі швидше до всього звикають. Спочатку нас підтримали студенти, навіть школярі, приходили цілими класами, тікали з уроків.  Кожного дня влаштовували мітинги, на які пізніше приходило по 50 тис. людей. Одного разу прийшло 400 тис., але рівно на півгодини. Це було під час якоїсь великої перерви в навчальних закладах. Люди приходили, висловлювали свою підтримку і поверталися назад до навчання.

***

У нас було стільки грошей, що ми не знали, куди їх дівати. Після голодування десь залишилося 380 тис. рублів. Наприклад, родина, яка мала 10 тис., вважалася забезпеченою. За ці гроші можна було купити 38 машин. Це при тому, що ми багато витрачали (на початку все було інакше: грошей не було, тож намети, спальники та інше ми брали на прокат). Ми могли дозволити собі все, що хотіли: розкладачки, ковдри, теплий одяг, куфайки (хоча багато всього і народ приносив). Люди несли пиріжки, ковбасу, але ми їжу не брали, бо не будеш всім пояснювати, що є охорона і обслуга, які не голодують, але цілодобово знаходяться в наметовому містечку, і їм можна їсти. На камеру знімуть, що голодуючі беруть їжу, а виправдатись не дадуть – всі ЗМІ були в руках влади. Брали тільки трав’яні та шипшинові напої без цукру. Одного разу якась бабуся принесла бідон шипшинового напою. В ньому виявилась отрута. Не знаю, кому в голову прийшло перевірити, але комусь здався той напій підозрілим. Після цього від людей вже нічого не брали.

Гроші приносив народ, перераховували підприємства, по периметру стояли банки, куди кидали готівку. Другий раз таке було тільки на Помаранчевій революції, коли люд сам ніс гроші, теплі речі, їжу.

     - Як був організований побут в наметовому містечку?

     - В кожному наметі стояв дерев’яний піддон, на якому – дві розкладачки, на них – матраци, ковдри, спальники. Стояли баки з теплою, холодною водою і пляшки з мінеральною. Кожного дня нас перевіряли, брали аналізи, які показували, хто голодує, а хто ні. Якщо аналізи показували, що людина їсть, її виганяли. Наприкінці голодуючих була купа – більше 200. Навіть стояла черга з тих, хто хотів приєднатися, але ми вже не брали, бо не було, де їх дівати. Тільки в тому разі, як хтось вибував, заходив новий. Медогляд пропускати не дозволялося. Максимум – один день. І лише тим людям, які були за щось відповідальні або з поважних причин. І щодо яких була довіра. Але навіть якщо той, кому довіряли, пропускав два огляди, його теж виганяли, які б причини пропуску не були і за що б він не відповідав.

Гроші збирала комісія з 5-7 людей. Вони декілька разів на день спорожняли банки з грошима, які стояли по периметру наметового містечка. Відкрити їх могли тільки всі разом, рахували, опечатували. Все було серйозно, хоча, насправді, всі один одному довіряли.

У наметовому містечку ще був церковний намет, де правили службу православний, греко-католицький і римо-католицький священики. Двоє голодувальників навіть обвінчалися.

- Чому міліція не розігнала протест?

- Не було наказу. Для них це теж був шок. Влада не вірила, що ми витримаємо. Навіть не звертали уваги на нас перші днів десять. Їм важливо, мабуть, було отримати моральну перемогу. Не вірили, що все серйозно. А потім все так швидко пішло вгору, що вже розганяти нас було страшно, міг статися вибух народного недовольства. По суті, влада впустила той момент, коли нас можна було розігнати з меншими втратами. Вони хотіли нас зламати й перемогти, щоб народ зневірився, але не думали, що ми такі затяті, вважали, що це жарти.

- Що можна вважати зламом у голодуванні?

- Першим зламом можна вважати те, що захопили університети – вийшли студенти. Ми бачили, як народ нас підтримує тільки пасивно. А помирати нам не хотілося. І для того, щоб жити, треба було щось робити, наприклад, радикалізувати протест, бо все ж стабільно: на Майдані було 5 тис. людей, люди приходили-йшли, але нічого не змінювалося. Тому вирішили захопити Червоний корпус університету. Жалість – дуже потужний чинник. Багатьох студентів мучило сумління: вони не голодували, але виходили на страйки.

От. 2 жовтня 1990 року. Початок

- Студенти боялися приєднуватися до протестів?

- Звісно. Деякі закривали обличчя. По-перше, аби не помітили батьки. Я теж ховався від камер журналістів, щоб не побачила моя мама, якій я брехав, що не голодую. Якби вона дізналася, то приїхала б, і голодуванню настав би кінець. Вона б розігнала наметове містечко сама без міліції.

Ховалися також від викладачів, яких виганяли до містечка шукати своїх студентів й переконувати та залякувати, аби ті не приставали до акції. Але довго від них ховатися було важко, бо ж було зрозуміло, що, якщо помічений раніше в активних діях студент не ходить на пари, значить він на голодуванні.

-               Що змінилося в країні після Революції на граніті?

-              Голодування пришвидшило розпад КПРС і комсомолу, люди почали масово виходити з партії, письменник Олесь Гончар показово спалив свій партквиток на Майдані. Він був певним моральним авторитетом, його вивчали у школі. І цей вчинок досить суттєво підлив масла у вогонь.

Революція  радикалізувала активну частину населення, налаштувала  на рішучість.

Після голодування я побачив, що ситуація така: ми однак в меншості, нам треба ще довго боротитися, але народ вже почав замислюватися про незалежність України, хоча раніше це мало кому могло спасти на думку. Після ж голодування ідея незалежності стала активно обговорюватися.

Коли у ВР виступали депутати з опозиції (Народної ради), закликали піти на зустріч мітингувальникам, комуністи займали цинічну позицію. А народний депутат СРСР, знаменитий лікар Касьян, сказав: «Хай голодують, нам більше ковбаси буде». Тоді купа народу з усієї України повідправляли йому посилки з ковбасою.

Нас звинувачували в цинізмі. І це була правда. Голодування – це був не емоційний, а досить таки цинічний крок з нашого боку по відношенню до всіх: до народу, до друзів, до ворогів. В нас був холодний розрахунок, а голодуванню передувала двомісячна підготовка до акції. Ми знали, що нас будуть шкодувати. Ми знали, що на нас не зможуть не звертати уваги: діти ж голодують! І що це приверне на наш бік тих, хто не переймався нашими ідеями. Так, нас можна назвати циніками. Циніками, які готові були загинути за ідею!

Спілкувалась: Альона Вишницька