Революція на граніті – втрачений шанс для України, – Олесь Доній

Наступне інтерв'ю серії #НаГраніті я взяла з Олесем Донієм. Він був один із головних представників голодуючих студентів від Києва. Подаю текст повністю з сайту "Сіль", навіть підводка до інтерв'ю збереглась в моїх архівах, що дуже приємно :)

Тодішній студент КНУ Т.Шевченка Олесь Доній

На граніті

Олесь Доній

Один із трьох організаторів голодування, будучи школярем, вирішив, що боротиметься за Незалежність України, чого б це йому не коштувало. Відтак, у своїй голові ще юнаком виношував ідею революції, про яку попередив якось на кухні свою маму-росіянку: «Я буду вступати до університету Шевченка, а потім мене виключать, а далі в нас буде обшук і мене посадять». Так і сталося. Про деталі Революції на граніті Молодіжній інформаційній спільноті «Сіль» розповів громадський, мистецький та політичний діяч Олесь Доній.

-Згадайте перший день Революції, як все починалося?

-Насправді цю акцію мали починати 1 жовтня. Але перенесли на один день через весілля Маркіяна Іващишина, голови Студентського Братства Львова, дружньої для нас організації, і однієї з двох найважливіших складових акції. Тому почалося все 2 жовтня. Таким чином, ми розвели 2 події: нашу Революцію та загальнорухівську демонстрацію, вона відбулась 1 жовтня, і в ній ми, звісно, взяли участь. На спільній нараді напередодні учасники швидко домовилися про гасла та керівництво акції. Я виписав перед тим три «київські» вимоги (з ними вже і листівки-анонси розвішували по місту), львів’яни приїхали з двома своїми вимогами, тож ми їх просто об’єднали, не змагаючись чиї потреби «крутіші». Протягом всієї акції ми не піддавали жодного разу ревізії наші вимоги, якби на нас не тиснули наші старші «рухівські» союзники. З керівництвом легко все узгодили. Домовилися, що буде інститут «співголівства». І затвердили трьох співголів акції: Маркіяна Іващишина – від Заходу (він був головою Львівського Студентського Братства), Олега Баркова – від Сходу (тоді голова Української Студентської Спілки Дніпродздерджинська). Хоч його організація і була не чисельною, але нам важливо було засвідчити всеукраїнський характер акції. І я – від Центру (на той момент я був Головою Української Студентської Спілки в Києві). Протягом всього цього у нас була така жорстка дисципліна, що ніхто не мав право на автономні неузгоджені дії з керівництвом акції. Тож інститут співголівства працював «на відмінно».

За домовленістю, не всі, хто приїхали до Києва на акцію 2 жовтня, вийшли на граніт з першого дня. Частину ми тримали в «резерві», бо ж думали, що перші партії активістів відразу позабирають у відділок, тому планували «переповнити собою міліцейські КПЗ». Саме через це не всі керівники вийшли в перший день, а я - у перший і 2 жовтня. Якщо б мене забрали у міліцію, то мав би бути на волі хоч хтось із керівництва, тому Маркіян Іващишин пішов уже наступного дня. Ми готувалися до будь-яких сценаріїв.

Намети і спальники з самого початку ми не розгортали, проти нас були виставлені кілька десятків автобусів з міліцією, які на перед вже знали про акцію. Бо в переддень по всьому місту висіли розклеєні листівки (це була одна із небагатьох медіа співпраць з Народним рухом, бо ми у них роздрукували листівки).

Гачки для наметів я замовив на заводі «Більшовик» в одного з інженерів, чоловіка моєї класної керівниці. Дбали навіть про такі дрібниці. І от ми виставили гасла, оголосили акцію, після чого почався розгляд у президії Київської міської ради, яка мала на один голос більше демократів, ніж комуністів. Нам повідомили, якщо рішення не буде, то усіх присутніх просто знесе міліція. О 8-й з копійками таки було прийняте рішення: на чотирьох площах міста Київська міська рада дала згоду без санкціонування проводити акцію, зокрема на площі Жовтневої революції. Це була фактична легітимізація наших дій. Але ми не збирались залежати лише від Київміськради, за пів години до їхнього рішення я дав вказівку розставили намети, ми це зробили за дві хвилини. Міліція навіть не встигла прибігти.

Ось так починалась ревлюція

-Чому ви дали вказівку розкласти намети?

-Вже сутеніло, в темряві легше всього розштовхати. А нам потрібна була візуалізація нашої акції. І до наступу повної темряви я прийняв таку вказівку. Хоча хтось один із активістів підходив, намагався переконати не ставити намети (тепер і тоді це один із відомих громадських діячів в нашому русі…). Але в нас була дуже жорстка дисципліна і ніхто не слухав балакання збоку.

-Що було написано в листівках, які ви розвішували напередодні?

-Там було кілька вимог, спочатку дві, потім – три: перевибори Верховної Ради та націоналізації майна Компартії України і ВЛКСМ, потім додалося – не підписання Союзного договору.

-Чому не підписання Союзного договору було дописано вже потім, а не поставлено в пріоритеті в перший же день?

-Для того, щоб оголосити Незалежність – потрібно було взяти владу. Тому основна вимога – це перевибори Верховної Ради. А націоналізації майна Компартії України і ВЛКСМ – це для того, щоб урівняти всі політичні сили на цих же перевиборах. Ми не довіряли цій Верховній Раді, тому й не сподівались, що вона буде проголошувати якісь там акти. Ми збирались зробити перевибори, а тоді вже оголосити Незалежність. Це було б логічно з нашого боку. Але так, як була істерія Москви та Кремля – вставили ще й цю вимогу. А львів’яни приїхали вже з іншими приханнями: відставка прем’єр-міністра Масола та служба українських вояків лише на території України. Ми не змагалися вимогами, ми просто їх об’єднали, продемонструвавши, що нас єднає більше, аніж роз’єднує.

Підтримка киян

-Скільки особисто ви голодували на граніті?

-На першій же нараді 1 жовтня ми прийняли відразу рішення, що троє Співголів акції (Маркіян, Олег і я) та актив табору (комендант табору, прес-служба і т.д.) не будуть голодувати.

В нас були голодуючі – з білими пов’язками, служба охорони – з чорними, допоміжні служби (зокрема прес-служба) – з блакитними. Керівництво та охорона акції, різні служби мали не голодувати. Але перший не послухався Маркіян й оголосив голодівку. А коли він від’їхав десь на десятий день акції на кілька днів до Львова, а у нас був непростий період – багато учасників вийшли з голодування (не стільки від фізичних проблем, скільки від психологічних – загальностудентський страйк, на який ми очікували, не розгортався), то для підтримки морально духу команди я теж оголосив голодування. Тож це було десь за 7 днів до завершення акції.

З одного боку, ми начебто і не слухались настанови нашої наради, а з іншого – це був потрібний крок, тому що десь на сьомий день почався вихід з голодування багатьох людей. Бо ще не було ніяких страйків і були певні психологічні проблеми. І для того, щоб показати приклад – я порушив рішення наради і теж відмовився від їжі.

-Чи були якісь кумедні випадки під час революції?

-Знаєте, було не до сміху якось. Не впевнений, але, здається, що за 16 днів я жодного  разу не посміхнувся.

Єдиний випадок, який можу пригадати зараз (про нього ще постійно Микола Вересень нагадує): один із перших днів до нас прийшов голова Верховної Ради Леонід Кравчук. Цим він показував, на скільки відкритий до спілкування, як і Горбачов, і ми з ним вели переговори. Ми озвучили кожну з вимог і обґрунтували – нас показали по телебаченню (але це була помилка влади). Мало хто пам’ятає, що ми говорили, які вимоги висували, як говорили – але кілька людей сказали, що це вперше по-українському телебаченню пролунало звертання по імені. Я звертався до найвищої посадової особи «пане Леоніде», а не «Леонід Макарович», –  як було прийнято. Це не дозволяла собі ні Верховна Рада, ні опозиція – таке звертання ніколи не транслювалося по телебаченню. І було помітно, що його тіпало більше не від того, які вимоги ми висуваємо, а від манери звертання (посміхається).

Доній і там пан Леонід на фоні :)))

-Особисто на вас вплинула ця Революція?

-Безперечно, це було б гріх сказати, що ні. Бо Революція стала найуспішнішою акцією з часів боротьби за Незалежність і це приклад, що нам вдалося замислити, організувати та успішно завершити акцію. Тобто це приклад того, що Україна боролася і постійно перебувала в контраргументації до московських істориків і політологів. Приводжу приклад, я особисто знаю, що Україна боролася, а коли вони кажуть, що Україна виборола незалежність лише через не підписання Союзного договору і путч в Москві, –  ні, це не правда – і наша Революція є правдивим прикладом.

-Чи не є програшем Революції, що перевибори 1991 року не відбулися і президентом став «пан Леонід»?

-Ні, студентська Революція перемогла! І була успішна акція – без жодного програшу. А от через недовершеність нашої революції програла вся Україна, бо вона втратила шанс. Адже домовленість про проведення в подальшому перевиборів таки існувала – а до цих перевиборів була не готова решта України. І виявилося, що наші старші товариші – опозиція – теж не були готові до такого. Вони не розуміли ваги, необхідності і можливості взяти владу в свої руки. А студентські ватажки цю вагу розуміли. В результаті програла Україна, бо вона втратила шанс стати Європейською державою, частиною Європейської спільноти, пройти той шлях, який дуже швидко пройшла Центральна Європа.

Різниця між оксамитовими революціями і нашою – був один рік (в Німеччині, Польщі, Чехії були такі повстання у 1989-ті роки, а у нас – 1990-го). А тепер різниця у розвитку з нашою країною – понад двадцять років. Тобто нам, щоб досягти такого рівня, як Польща, Чехія – вже потрібно 20 років.

Тобто по факту – програла Україна, вона була не готова до того, до чого були готові студентські ватажки.

Ми дали шанс, Україна ним не скористалась. Але в будь-якому випадку, «Студентська революція на граніті» стала однією з найяскравіших сторінок виборювання Незалежності кінця 80 – початку 90-х. В’ячеслав Чорновіл якось сказав наступне: «Без «Червоної Рути» не було б «Студенстького голодування», а без «Студентського голодування» не було б Незалежності України».