Ше.Фест – це дітище сотні українців

Давно я не писала у свій блог з відомих причин – на будь-який текст треба ж, звісно ж, час. Час штука така, що в період організації Ше.Фесту – кудись дівається. Власне цей допис тут, я присвячую фестивалю Тараса Шевченка у с. Моринці.

Чому так багато подяк?

Дзвонить мені один з цьогорічних учасників фестивалю і питає: «Юль, а чого ти так багато усім дякуєш? Я от знаю організаторів інших фестивалів – так вони нікому не дякують, або напишуть короткий пост і на тому все. А ти називаєш стільки імен…». І я задумалась на тих словах. Бо я знаю, ймовірно більше організаторів фестивалів, ніж цей хлопець, що мені дзвонив (між іншим серед ночі) і вони справді коротко дякують. І в той час фактично кожен з членів нашого оргкомітету пише кілометрові пости в соцмережах – з подяками. Ну а я пишу дякую усім добрим людям, що стали нам на шляху і допомогли в тій чи іншій справі. При тому, прагну згадати кожного. Хоч, ясношо – усіх й не пригадаєш…

А от чому так багато я дякую, спробую пояснити.

По-перше. Хто був у нас на фесті, ймовірно розуміє, що ми собі не просто пересічний фест з якоюсь музичкою. Передусім оргкомітет вкладає у фест єдине що в нас є – душу. І вона мусить відчуватись у Моринцях, коли ми приїздимо.

По-друге. Може хто читає цей текст, поправить, бо я не в курсі усіх новин. Але ми один з небагатьох, а може один з чи не єдиних фестів, які з’явились в рік Євромайдану – як пост завершальне чи постпродовжувальне явище. Мені якось один чоловік з прокуратури питав, так серйозно при тому, не знаю, на яку відповідь надіявся, власне чоловік хотів допомогти з фестивалем і його питання таке – ти була на Майдані? Я засміялась, бо ж моя відповідь очевидна – ми усі там були. Ну той чоловік зник і я його більше не бачила і його допомогти теж власне. Так от, до чого я? Одразу, у лютому, як поховали Небесну Сотню, ми з друзями зібрались і почали планувати Ше.Fest. І сяк-так нам вдалося то втілити з допомогою купи-купи людей. Цю Євромайдану традицію – з допомогою купи-купи людей, ліпити спільний проект ми продовжуємо й по сьогодні. Ми всі родом з Майдану і кожен з оргкомітету бачив, як кияни зносять пакєти з їжею – бо так треба Майдану. Ми усі бачили, як з поліклінік, після зміни, йшли лікарі на чергування, бо так треба. Ми усі бачили, як бабусі зносили в’язані шкарпетки та й ми усі за останню двацятку купували молоко, батон та йод – щоб занести на Майдан. І ми усі знаємо, що нам треба триматись разом. Бо так ми й робимо фестиваль. Разом, в купці – хто чим може – і мрія про Шевченківський фест – стала реальністю.

Цього року нас зустріли прохолодні Моринці, і багато відвідувачів та й волонтерів з організаторами знайшли прихисток зі спальниками і каріматами у Будинку культури. Блукаючи там вночі до мене прийшло дежавю. Так, це воно – це профспілка Євромайдану, де на поверхах, прямо на підлозі сплять активісти. Потім я себе щіпнула і побачила, що нє, то друзі … то друзі, які приїхали на фестиваль. Вони тут ночують. Це не майдан, але лише його логічне продовження.

Що ми заробили?

Якщо хтось думає, що ми комерційний проект – я лише сумно посміюсь, адже на культурі якщо хтось і заробив у цій країні – то не ми, зграйка чуваків з київського Євромайдану, які роблять БЛАГОДІЙНИЙ фестиваль. І всю тіпа "дуже велику виручку" (ті нещасні копійки) - віддає на потреби військових.

Чи буде Ше.Фест2017?

В голові, в флешах, компі – за ці три роки в мене назбиралося стільки хаосу, що за 25 років більш-менш спокійного життя в мене такого не було. І от кладучи руки на серце, я не збрешу, якщо скажу, що хочу відпочити. Хоч рік. А там буде видно, чи захочу я чи хтось з друзів далі рухати цей проект.

Я би хотіла Ше.Фест2017, але треба поставити мозок на перезавантаження. Ну і, звісно ж, мати за душею відповіді на ряд питань та й кошти, які вже набридло десь шукати. Чи він буде – побачимо ближче до весни. А зараз, скоро, за кілька днів – ми знову зберемось і поговоримо з друзями про фест і помріємо, що він буде))))