Революція на граніті – це потяг, який мене зачепив, – Вахтанг Кіпіані

Ідею зробити серію інтерв'ю для нашого журналістського проекту (Молодіжна інформаційні спільнота "Сіль", що заснований 8 грудня 2011 року) виникла само по собі. Як головний редактор тієї спільноти, я роздала своїм журналістам за місяць до 23-ї річниці революції завдання - побрати інтерв'ю у конкретних людей. Ми то зробили. Встигли поспілкуватись з багатьма... І це був надзвичайно цікавий досвід. На той момент, до сучасної революції Гідності лишалося два місяці...

Зліва Михайло Свистович

Суть була в тому, що восени 2013 ми усі горіли революцією. Власне ми, молодь, горіли нею усі роки правління Януковича. І після тіпа розчарування "помаранчевої" в мене склалося враження, що усі жителі країни, окрім сотні активістів - стали революційним імпотентами. І я шукала приклад в історії, де б молодь рухала світом. Приклад з історії України.

Власне його довго шукати не треба. Приклад був на поверхні - це Революція на граніті.

Під час втілення цього проекту - я поспілкувалась з кількома її учасниками. Інші мої журналісти - зробили те саме. Внаслідок назбиралося низка цікавих матеріалів.

Пізніше, один із учасників голодування, імені цієї людини я не буду називати з етичних міркувань, мене дуже щиро попросив не збирати спогади революції 1990-го. За його словами, багато із спогадів - спотворювались надто суб'єктивними згадками, подекуди - вигадками, на що в нього було докази.

Тому, я чемно полишила цю справу... Але мені прикро...

Проте, все ж маю право викласти ці інтерв'ю в оригіналі у себе в блозі. Адже вже не існує нашого сайту - Солі. І ці спогади стерлись з мережі інтернет.

До вашої уваги одне із найцікавіших інтерв'ю цієї серію, взяте мною у Вахтанга Кіпіані.

Вахтанг Кіпіані 
Революція на граніті

Коли для вас почалася революція?

На початку жовтня 1990 року я, як і багато інших студентів, був на так званій «картоплі» -- примусових сільгоспроботах замість навчання. У моєму випадку це були помідори, цибуля та інше. Ми з одногрупниками з історичного факультету Миколаївського педінституту ім. Бєлінського були в Миколаївському районі, село Ковалівка. Раз на кілька днів можна було дійти до поштового відділення і дзвонити до батьків. І в черговий раз, коли я зателефонував, мама сказала: «Ти знаєш, тут студенти голодують…». Але оскільки вона не знала, чому саме, попросив її поспілкуватись зі студентами та дізнатись їхні вимоги.

Коли наступного разу передзвонив мамі, то переказала всі вимоги голодуючих студентів. У мене серце забилося від емоцій: відбувається така важлива подія, а я тут збираю урожай колгоспу! Керівництву практики сказав, що мені треба до Києва за сімейними обставинами, то мене без проблем відпустили. Знаючи прокомуністичні настрої керівництва інституту, відчував, що це може бути поїздка в один кінець…

2 жовтня, на самому початку акції, я не міг доєднатися до голодування, бо це була справа невеличкої групи людей, які таємно домовлялися. У Миколаєві не було філії Української студентської спілки, тож, ніхто у нашому місті про акцію не був посвячений.

Якщо не помиляюсь, до Києва я приїхав 14 жовтня. Це було вже наприкінці акції, але ж ніхто цього ще не знав. З вокзалу заїхав додому, перекусив, взяв із собою теплі речі і поїхав на Майдан. Ввечері мама привезла розкладачку.

Якийсь хлопець на вході до наметового містечка запитав, з якого я міста. Мені відповіли: «О, з Миколаївщини, в нас ще не було». Знайшовся напіввільний намет. Я повісив на ньому грузинський, ще не дозволений прапор, зробив надпис на картоні «Миколаїв». Почали підходити люди знайомитись, сперечатись. Зокрема, пригадую дисидента Миколу Горбаля, він не зміг пройти повз, бо сидів на Миколаївщині, тож хотів познайомитись з «земляком»…

Отже, я був на голодуванні чотири дні, три доби – з 14 по 17 жовтня.

Що найбільше запам’яталося з цих днів?

Розповідали, що привозили отруєну воду, студенти ж нічого не їли. Лише пили чаї трав’яні (з тих пір не люблю їх).

Була спроба замінувати наметове містечко. Це було, здається – 15-го, пізно ввечері. Прийшла міліція й повідомила, що поступила інформація, що табір заміновано. Напруга була неймовірна. Якраз відбувались останні перемовини в парламенті. Керівництво табору наказало вийти і заховатися за пам’ятником Жовтневої революції, який тоді був приблизно на тому місці, де зараз височіє скляна стіна Глобусу. Але розуміючи, що це може початись захоплення табору, то охорона наметового містечка (вони не голодували) лягли по кордону табору, тримаючись за руки. Якби міліція побігла б захоплювати намети, то вони стали б на заваді. А ми бачили це з-за пам’ятника, метрів зі ста. Нам було дуже смішно, що ми сховалися фактично за Леніним. Але так і нічого не знайшли і ми повернулись на ніч до наметів. 

Жовтнева площа. Власне от видно того леніна

Чи було вам важко фізично?

Мені не було важко голодувати – по-перше, це всього три доби, а я внутрішньо готувався днів на десять. Тоді казали, що більше не можна і декого навіть примусово виводили з голодівки.

Я себе почував піднесено, коли мав бажання – виходив з табору і не знімаючи білої стрічки з голови ходив Хрещатиком і прилеглими вулицями по книжкових. Тоді ще на центральній вулиці їх було чимало – «Сяйво», «Знання, «Пропагандист», «Наукова думка», «Поезія», «Ноти» (згодом вони майже всі зникли).

Було приємно відчувати неймовірне захоплення людей, героями нас називали.

Я втоми і знесилення взагалі не відчував. Але ж були студенти, які голодували 10-12 діб. Вони були й справді зморені. Їх примусово виводили із голодування, часом забирали швидкою.

В один з днів керівництво табору домовилося із Жовтневою лікарнею, щоб нас мікроавтобусами возили на процедури: клізму і перевірку крові на цукор, тиск міряли.

Яким був кінець акції?

17 жовтня Верховна Рада прийняла постанову про часткове задоволення вимог голодуючих студентів і про поступове виконання решти, було вирішено розходитися. Відчували велике щастя. Але частина студентів-радикалів були налаштовані залишатись до початку виконання вимог. Але керівництво табору, Доній, Іващишин, Барков казали, що ми зобов’язані виконувати домовленості. Я зібрав речі і поїхав до Миколаєва.

В останній день до наметів прийшли багато депутати від опозиції, вона тоді мала назву «Народна Рада». Ми навіть брали в них автографи. У мене десь є блокнотик, де розписались  Степан Хмара, Володимир Яворівський, Іван Заєць та інші. Хоча дехто з політиків казав, що це ми маємо у вас брати автографи, бо ви таку велику справу зробили… 

Голодування під пильним наглядом дядь у формі

Як ви вважаєте, чому в перші дні голодування міліція не розігнала цей протест?

КГБ намагався бути в курсі. Ідея великої протесаної акції проговорювалася у студентських осередках доволі довгий час . І тому доводилося конспіруватись. Аж до того, що частині людей сказали, що голодування буде під Верховною Радою. І коли наші товариші поїхали під парламент – там їх уже чекала величезна кількість міліції. Отже, хтось їм цю інформацію «злив» або вони прослуховували активістів. А в той самий час кияни, львів’яни і представники інших міст почали свій протест на Майдані, обдуривши таким чином владу. А потім люди прибували, прийшли кияни і розігнати «без крові» акцію стало майже неможливо.

Почались створюватись страйкові комітети – в інститутах, на деяких заводах. Було кілька акцій захоплення корпусів університетів – представники голодувальників заходили в аудиторії і закликали виходити на вулицю. Навіть деякі викладачі напівпримусово виганяли студентів на протест. Київ – був наш! І навіть школярі приходили. Пам’ятаю ці саморобні плакати – школа така-то підтримує студентів або «ПТУ швейників каже – геть Масола і Кравчука!»…

Чіпляти молодь влада не захотіла, бо люди б виступили на наш захист і ситуація могла вибухнути. Партійна влада ніяк не могла на це людське море вплинути – десь так як і в 2004-му. Та й ніхто спершу не усвідомлював, що акція матиме такий масштаб і такий резонанс.

Також не забуваємо, що йшов 1990-й рік, це був час масових акцій і комуністи програвали на кожному етапі. 30 вересня, за кілька днів до голодування, була феноменальна демонстрація, організована Народним Рухом і іншими демократичними організаціями, в якій взяли участь сотні тисяч людей. Я теж був серед них і це було дивовижно – колона розтягнулась між сьогоднішнім Майданом і площею перед Олімпійським (тоді – Республіканським) стадіоном!

Як реагували кияни?

В останні дні акції вдень біля табору стояли тисячі-тисячі киян і гостей міста. Табір був по периметру оточений людьми, які приходили поговорити. Це була дуже потужна «броня». Не забувайте – це ж часи, коли було два державних телеканала, яким не надто вірили, лише починала з’являтися самвидавна періодика.

Люди десятиліттями на кухнях обговорювали «політику», а тут з’явилась така можливість вільно говорити на площі. Дехто лишався на ніч, бо ходили чутки, що на табір можуть напасти і розігнати.

Хтось приносив окріп у термосах, бабусі пекли пиріжки – серед нас були медики, охоронці табору, які не голодували – вони мали чорні стрічки, а ми – білі. 

Ось такий вигляд мав наметовий табір голодуючих

Ви не українського походження, але вирішили підтримати українців при тому, що не всі українці хотіли підтримати самих себе. Чому?

Акція носила характер «за», а не «проти». Провідною була ідея свободи для всієї української нації, яка народжувалась якраз тоді, і в цьому не було нічого вульгарно націоналістичного. За ці чотири дня ми багато дискутували і я не чув розмов про переваги українського етносу. Ясна річ, що ми сходились на тому, що ця держава будуватиметься на  українському фундаменті, поважатиме українську мову і так далі.

До речі, на той момент я українською практично не володів, розумів на побутовому рівні, але майже ніколи не використовував. Тільки після голодування я почав наполегливо вчити мову, а згодом – і писати, говорити публічно.

«Геть уряд Масола-Кравчука» – одне з гасел протесту. Проте, вибори нового парламенту 1991-го так і не провели, а згодом Кравчука обрали президентом…

Фактично було виконано частину наших вимог – Рада прийняла закон про службу українців тільки на території республіки, Україна почала затягувати процес підписання Союзного договору, щодо якого Москва наполягала, почала діяти комісія з вивчення проблеми можливої націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ на території України, пішов у відставку антидемократичний уряд Віталія Масола.

На жаль, не була реалізована обіцянка провести навесні 1991 року будуть проведені вибори на багатопартійних засадах. Це призвело б до радикальної зміни складу Верховної Ради, де діяла комуністична більшість з 239 депутатів. Обіцянка не була виконана – ясна річ, що комуністи цього не хотіли, але і демократична меншість не надто наполягала – бо це означало, що їм теж треба було іти на вибори, змагатись знову…

Більше того, парламент спеціально підняв віковий бар’єр для кандидатів у депутати. До голодування можна було навіть студентам змагатись за місце в Верховній Раді, а тепер цей поріг підняли до 25 років! 95% активістів революції на граніті мали менше, отже, не мали права іти в політику і перемагати.

Я, звичайно, тоді не балотувався б до Ради, але наприклад Олесь Доній і деякі інші цілком могли боротись за право бути обраними. Київ і Львів студентів підтримали б тоді. Довіра до політично активної молоді була дуже висока.

Якби навесні 1991 року демократи б взяли більшість у парламенті, то, дуже вирогідно, Україна пішла б шляхом Литви, Латвії, Естонії, Польщі або Чехії. Ми б проголосили незалежність, не чекаючи московського путчу. Спокійно б заборонили компартію, провели б люстрацію, почали будувати нормальну ринкову економіку. І зараз уже давно були б членами Євросоюзу та НАТО.

Як на вас вплинула революція і чи вплинула взагалі?

Певно, що вплинула! Я, зокрема, долучився до організованого студентського руху, контактів з якими досі не мав. Десь через місяць мене нові приятелі запросили до Львова. Я там був вперше. І ця поїздка мене сильно змінила.

Ще через кілька місяців мене запросили з’їзд Української студентської спілки до Дніпроджержинська.. Це був перший з’їзд організації після голодування. Ми в Миколаєві не мали осередка чи філії, тож, я загітував двох друзів – Івана Гайвановича і Іллю Кіпера і ми поїхали на з’їзд. Там мене обрали до коордради УСС, куди входили, зокрема, нині відомі політики Олесь Доній, Славко Кириленко. Відтак протягом 4 років я займався студентською робою в інституті. Акції, протести, боротьба за перейменування інституту, написання статтей, редагування газети… Словом, багато змінилося після голодування.

Мені Бог підказав поїхати на акцію і в такий спосіб зачепитись за потяг, який їхав на станцію «Незалежність»;)

Вам не було страшно йти тоді проти системи?

Була непевність. Коли я повернувся на пари, друзям розповів, де був. Одна місцева газета написала невеличку замітку, що я був «на граніті». Відтак мене викликали в адміністрацію, потім – до парткому, казали, щоб я забирав документи з інституту, бо «все одно тепер не закінчу».

А тоді виключення з інституту – це не те, що зараз. Це був прямий шлх в армію і прямий квиток в гарячу точку, наприклад в Таджикистан, Азербайджан чи Грузію, тобто на війну.

Але в інституті були, звісно, нормальні викладачі, які не брали участь у цькуванні, навіть попереджали про тих, хто будуть мене «валити» на іспитах. Я добре вчився, інакше б було важко закінчити курс.

Нас було не так багато, але ми мали ідею-мрію – самостійну Україну. Ясна річ, не все студентство було таким самим. Нас підтримували мільйони українців, але ж мільйони – сиділи по квартирах і вірили бездарям газети «Радянська Україна», що ми якісь капіталістичні найманці і жеремо по наметах ковбасу. Зараз легко бути українцем, а тоді тих, хто не боявся довести це ділом – було не так багато.