Революція на граніті: Ми з великою радістю чекали можливого побоїща, - Тарас Прохасько

Спогади ше одного львівського активіста, нині - це знаний письменник - Тарас Прохасько. Спілкувався Василь Возняк у вересні 2013 року в рамках серії інтерв'ю Молодіжної інформаційної спільноти "Сіль" #НаГраніті.

На території наметового містечка перебував обслуговуючий персонал - який забезпечував голодуючих кип'ятком та шипшиновим чаєм

Він не голодував, але пильно спостерігав за порядком та безпекою… у статусі охоронця наметового містечка.  Про Революцію на граніті очима ситої людини розповів Молодіжній інформаційній спільноті «Сіль» учасник акції протесту, а нині відомий письменник Тарас Прохасько.

Як починалась революція на граніті? Як Ви це переживали?

Насправді все це породжено в середовищі львівського студентського братства. Кияни та інші  просто доєдналися до акції згодом  –  в цьому їхня велич і їхній великий чин. Але ідея, весь сюжет, вся байка акції була народжена у Львові. Вона походила з роздумів про способи протесту, і ми думали багато про такі речі як повстання, бунти, масова непокора, супротив міліції та «омону», органам влади. Думали про партизанську діяльність.

Потім раптом прийшли до дуже доброго висновку, що все ж таки тут повинно бути  присутнє мистецтво. Повинна бути мистецька акція, в якій немає прямого насильства. Тобто передбачали, що буде насильство у відповідь на цю акцію, але сама по собі вона повинна була бути альтернативою, не войовничою справою. І, відповідно, голодування – це є максимальний спосіб ненасильницької пожертви. Грубо кажучи, це коли віддаєш перемогу відразу в протилежний бік: я не збираюся воювати, якщо я збираюся не їсти.

Як організовувалась акція?

Ця акція була дуже артистична. Було багато різних інших подій дуже знакових в українському русі спротиву вже нового часу. Свого часу, мені завжди бракувало відчуття цього чину, жесту, артистизму.

І коли вже вирішили, що так буде, то підібрали людей, які були на це готові. Також були люди, які готові були це все захищати, цим опікуватися, підтримувати. І тут зародився якийсь такий добрий конгломерат між ідеалістами, які пішли на голодування і службою забезпечення, яка підтримувала їхнє перебування там.

Коли ви прибули до Києва?

Другого жовтня ми приїхали до Києва. Було кількадесят людей, які швиденько вибігли на Майдан Незалежності і почали розкладати намети і все – ми зайняли місце і почали акцію. Цей перший хід був зроблений дуже вдало, як шахова гра, і важливо, що саме цей перший хід був з боку студентів.

Далі ми поставили режим в таку ситуацію, що вони змушені були реагувати. Не вони придумували що робити, а вони повинні були реагувати на це. І, слава Богу, на той час ситуація була така, що ми співпрацювали з київськими та іншими студентськими спілками. Тому  пізніше це набуло розголосу серед киян.

Наметове містечко жило своїм життям, яке забезпечувала служба охорони та медична служба

Чи преса показувала це?

Я був там на Майдані, і не знаю що відбувалося з пресою. Очевидно, що якісь камери були. Пам’ятаю, що преса сказала про то, що голова Верховної Ради прийшов до студентів. Але це вже був той пункт, який прорвався в загальне інформаційне поле, тому що вже гласність на той час була доволі наробленою.

Хто придумував акцію?

Тоді вже Львівське студентське братство дуже активно працювало і на стратегічному рівні, були постійні зібрання штабу. Якщо робити порівняння з військовими формаціями, то це був справжній стратегічний штаб, який збирав різні ідеї, тенденції, думки. Потім це все перероблялося і врешті решт прийшли до висновку.

Я тепер не дуже пам’ятаю, хто що і як сказав, але в моїй свідомості це все замкнулося на фігурі Маркіяна Іващишина, він був тоді керівником Львівського студентського братства. Була нарада під його керівництвом, були представники всіх вишів, передусім університету, але й Політехніки, Медінституту – там формувалася та головна ідея.

Вам було страшно йти на цю акцію? Ви ж розуміли, що це могло закінчитись навіть смертю?

То все було продумано і дуже реалістично. Я не голодував, я був у загоні охорони і забезпечення життя. І відповідно в мене були інші побоювання та ризики. Ясно, що були ті, хто наважився на голодування, але я на то не йшов і я не можу говорити про те, що відбувається в голові такої людини,  які там процеси мислення, які виваження, які рішення, просвітлення, страхи, болі. Ризик  був саме у цьому акті, піти на таке голодування, знаючи, що воно може закінчитися тихо, спокійно, як і задекларували. Той, хто задекларував, що голодує до кінця – і от голодує до кінця і по всьому.

Яка була роль тих, хто не голодували?

У нас було по-іншому. Бо ми були переконані, що на той час вже були сильно вироблені в тих радянських структурах каральні підрозділи. Тоді з'явилося таке поняття «ОМОН» і вони мали досвід того розгрому різних акції. І ми були передовсім готові до такої каральної операції.

Ми усвідомлювали, що ця операція буде. Більше того, я скажу про себе, я дуже надіявся, що вона буде невдовзі. І я чекав на неї з якимось певним відчуттям сподівання, такого полегшення. Моїм найбільшим страхом, було те, що ніхто не буде штурмувати, що ніхто не буде карати, бити, розганяти, а просто ніхто не буде зважати на то. В такому разі, ризик для життя тих людей, що пішли на голодування міг бути стовідсотковим.

На території наметового містечка діяла пропускна система. Хто не брав участі в акції - не мав право перебувати на території містечка

Ви хотіли, щоб був штурм?

Мені, як бойовикові, хотілося щоби цей штурм, цей погром, не допустив до того, щоби ті люди голодували до кінця. Я дуже мав надію, що ми, оборонці, можемо виконати свою роль в захисті, хоча ясно, що ми не втримаємо то все, але принаймні це голодування не піде в пісок, в смерть.

Ми з великою радістю чекали можливого побоїща, були вже готові до того, що так буде. Я прощався в дома. Я батьків попередив, що то все може закінчитися каліцтвом чи тюрмою, але я так вирішив. Мені сказали батьки: ну якщо так вирішив, то прошу.

Батьки Вас не відговорювали від участі у акції?

То ще була така епоха загального підриву, розуміння того, що нарешті можна робити то, що вже скільки десятиліть думали, говорили і той момент наступив. І ясно, що для тих людей, які вірили і прагнули свободи України, то для них було зрозуміло, що це вже є один з дуже важливих кроків. Ні мама, ні тато мені не забороняли, бо розуміли, що наступив такий момент, коли можна щось зробити.

Представник прес-служби голодуючих оголошує вимоги

  

Чи може бути схожих масштабів на революцію тепер?

Тепер може бути щось схоже, але воно повинно бути мистецько новим. Тому що в наш постмодерністський час, якщо би було щось таке саме, воно би хоч не хоч було цитатою. Всі би у своїх порівняннях поверталися: о так як і 20 чи 25 років тому. Воно би вже не було свіжим жестом, а все ж таки якимось таким цитуванням. Але, якщо щось інше, на іншому мистецькому рівні, ну то звичайно, що може бути, тому що є так само люди, які відчувають потребу зробити якийсь жест. І якщо цей жест поставити у правильному місці і його синхронізувати з жестом ще інших однодумців – то воно має силу промовистості.

Спілкувався: Василь Возняк 
Світлини з видання "Студентська революція на граніті" Львівського братства